Подруга
lesly
offline
Ми сидимо у чепурній вітальні, пригощаємося кавою з тонких порцелянових філіжанок, та пліткуємо.
Чесно кажучи, пліткарки з нас ніякі, тому що це мистецтво спілкування – для близьких подруг, або наврешті якихось- там сусідок, чи колєжанок. Але ж ми з нею не бачилися десь років з 10, тому й просто переповідаємо одне одній свої здобутки та приховуємо проблеми.
Мені трохи млосно. Я ніби виконую якусь важливу річ, типу вшановую цією кавою пам’ять нашої колишньої дружби.
Тому я майже не слухаю.
Погляд обігає стерильну вітальню у маленькому будиночку, поблизу центру міста, його хазяйку – у велюровому костюмі, ідеально скроєнному та доповненому шовковою блузкою такого ж кольору, її худеньке обличчя, з такою ж як раніше, трохи нервовою посмішкою. І я втікаю подумки. До того часу, коли ми, два дівчиська, жили поруч, через маленький замурований двір, вікна у вікна. Як ми видиралися по старих дерев’яних сходах на горище її будинку, і пилюка розліталася від наших кроків товстими сірими шматками. Сідали на старих клунках, розглядали якісь журнали, і мріяли, мріяли, мріяли...Навіть нема сенсу переповідати – про що. Дівчиська знають.
Її голос повертає мене – до присутності. До ретельно викладених чоколятів у хрустальній вазочці, до фоток двох посміхнених хлопців, у серванті. Це її сини. Вони вчаться на ксьондзів у Львові. І мене приголомшує думка, - як це можна виростити обох дітей, щоб віддати їх Богу?
Я про те не питаю. Спочатку думаю собі- а чи не варто додати трохи непристойності у нашу зцукровану бесіду. Наприклад, розповісти про те, що у мого останнього коханця прикольний пеніс, з такою великою дірочкою, що приємно пробувати засунути туди кінчик язика. Але погляд наштовхується на суворе обличчя її чоловіка – на фото, в тому самому серванті. Він – керівник католицької громади міста, шанована усіма людина.
Тому мені краще засунути свого язика...
І я лишень дивлюся на все це... На все ці достатки та житєйські багацтва, на її милу посмішку, і мовчки ковтаю каву. Ну то й що, що мрії здійсняються не так, як нам заманеться? Я – хотіла поїхати, і втекла одразу ж, тільки-но закінчила школу. Вона- хотіла вийти заміж і ось – через пару років після мого від’їзду, родина засватала її на власного двоюрідного брата, і вони цілком показово прозустрічалися майже рік, зберігаючи цнотливість, і потім пафосно одружилися.
Дика думка про її синів заставляє мене здригнутися – може їй так краще – віддати іх Богу, аби не віддавати заміж „у родині”?
Тому я хвалю каву.
Чесно кажучи, пліткарки з нас ніякі, тому що це мистецтво спілкування – для близьких подруг, або наврешті якихось- там сусідок, чи колєжанок. Але ж ми з нею не бачилися десь років з 10, тому й просто переповідаємо одне одній свої здобутки та приховуємо проблеми.
Мені трохи млосно. Я ніби виконую якусь важливу річ, типу вшановую цією кавою пам’ять нашої колишньої дружби.
Тому я майже не слухаю.
Погляд обігає стерильну вітальню у маленькому будиночку, поблизу центру міста, його хазяйку – у велюровому костюмі, ідеально скроєнному та доповненому шовковою блузкою такого ж кольору, її худеньке обличчя, з такою ж як раніше, трохи нервовою посмішкою. І я втікаю подумки. До того часу, коли ми, два дівчиська, жили поруч, через маленький замурований двір, вікна у вікна. Як ми видиралися по старих дерев’яних сходах на горище її будинку, і пилюка розліталася від наших кроків товстими сірими шматками. Сідали на старих клунках, розглядали якісь журнали, і мріяли, мріяли, мріяли...Навіть нема сенсу переповідати – про що. Дівчиська знають.
Її голос повертає мене – до присутності. До ретельно викладених чоколятів у хрустальній вазочці, до фоток двох посміхнених хлопців, у серванті. Це її сини. Вони вчаться на ксьондзів у Львові. І мене приголомшує думка, - як це можна виростити обох дітей, щоб віддати їх Богу?
Я про те не питаю. Спочатку думаю собі- а чи не варто додати трохи непристойності у нашу зцукровану бесіду. Наприклад, розповісти про те, що у мого останнього коханця прикольний пеніс, з такою великою дірочкою, що приємно пробувати засунути туди кінчик язика. Але погляд наштовхується на суворе обличчя її чоловіка – на фото, в тому самому серванті. Він – керівник католицької громади міста, шанована усіма людина.
Тому мені краще засунути свого язика...
І я лишень дивлюся на все це... На все ці достатки та житєйські багацтва, на її милу посмішку, і мовчки ковтаю каву. Ну то й що, що мрії здійсняються не так, як нам заманеться? Я – хотіла поїхати, і втекла одразу ж, тільки-но закінчила школу. Вона- хотіла вийти заміж і ось – через пару років після мого від’їзду, родина засватала її на власного двоюрідного брата, і вони цілком показово прозустрічалися майже рік, зберігаючи цнотливість, і потім пафосно одружилися.
Дика думка про її синів заставляє мене здригнутися – може їй так краще – віддати іх Богу, аби не віддавати заміж „у родині”?
Тому я хвалю каву.
lesly
offline
| QUOTE |
| Кайфовал, читая.. все-таки красив украинский язык |
Ну это ж не классический украинский.
Очень уж хотелось написать - свои впечатления после поездки в последний раз в Ивано-Франковск... Прям беременная была этими словами.
mnym
offline
...с тех пор, как в ирландии освоил польский - прочитал текст не задумываясь...
...vienu momentu buvau lig aptykes kazkuokio nesvankumo...perskaiciau dar karta atydziai - ne, tik pasirode...
...vienu momentu buvau lig aptykes kazkuokio nesvankumo...perskaiciau dar karta atydziai - ne, tik pasirode...
красиво 
читаю вслух...